§ 10. КОРІНЬ

Корінь - вегетативний орган рослини, за допомогою якого вона міцно утримується в ґрунті та поглинає з нього розчин мінеральних речовин. У деяких рослин корінь слугує органом накопичення запасних поживних речовин або є органом вегетативного розмноження.

В історичному розвитку рослин корінь виник пізніше від стебла й листка. Його поява була викликана переходом рослин із водного середовища до життя на суші.

Корені характерні для сучасних вищих рослин - папоротей, хвощів, плаунів, голонасінних і квіткових. У нижчих рослин (водоростей) та мохів їх частково заміняють волоскоподібні утвори, які називають ризоїдами.

У водяних рослин, наприклад, сальвінії плаваючої, роголисника зануреного коренів немає. Ці рослини поширені у прісних водоймах і поглинають із води поживні речовини всією поверхнею тіла. Не мають коренів і багато рослин-паразитів, бо живляться вони за допомогою присосок, якими прикріплюються до рослини, на якій паразитують (наприклад, повитиця тощо).

Зовнішня будова кореня. Сукупність усіх коренів однієї рослини називають кореневою системою. У кореневій системі рослин виділяють головний корінь, який розвивається із зародкового корінця. Від головного кореня відходять бічні корені. Крім головного та бічних коренів, у рослини можуть утворюватися додаткові корені, які формуються на стеблах, листках (мал. 18).

Розрізняють два типи кореневих систем: стрижневу і мичкувату (мал. 19). Якщо в рослини добре помітний головний корінь, її коренева система називається стрижневою. Якщо головний корінь не розвивається чи малопомітний, а корені ростуть пучком, кореневу систему називають мичкуватою.

Мал. 18. Коренева система рослини: 1 - головний корінь; 2 - бічні корені; З - додаткові корені